3.09.2007
ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ,
ГОЛОВІ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ
Віктору ЮЩЕНКУ
СЕКРЕТАРЮ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ
Івану ПЛЮЩУ
М Е М О Р А Н Д У М
НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ
ПРО СТАНОВИЩЕ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ
Шановні Вікторе Андрійовичу та Іване Степановичу!
Національна спілка журналістів України вкрай стурбована ситуацією в інформаційному просторі держави.
Громадськість і журналістська спільнота сприймають заяви про те, що після Майдану у нас утвердилася свобода слова, як заяложене пропагандистське кліше.
Факти свідчать протилежне.
Зростає тиск на засоби масової інформації і журналістів, передусім адміністративний.
Колектив редакції газети «Апостолівські новини» на Дніпропетровщині обурило втручання голови районної ради Н.Оксамитної у редакційну політику, цензурування матеріалів перед поданням газетних шпальт до друкарні. Після звернення НСЖУ до Генерального прокурора проти пані Оксамитної було порушено кримінальну справу за перешкоджання журналістській діяльності. Вона вже не голова райради, але суд, розпочавшись у квітні, постійно гальмується.
Це додає натхнення іншим чиновникам. Напружені стосунки склалися у колективу редакції «Рідне Прибужжя» з засновником – Миколаївською обласною радою. Миколаївські чиновники теж вимагають, аби їм надавали шпальти на попереднє узгодження, визначають, фотографії і матеріали яких депутатів можна друкувати у газеті, а яких – ні; редакції доводилося навіть писати пояснення, чому у текстах прізвища друкуються у такому чи іншому відмінку.
Подібна некомпетентність, зарозумілість у стосунках з засобами масової інформації характерна для багатьох засновників – державних адміністрацій і рад.
У той же час вони не виконують своїх засновницьких зобов’язань, не розраховуються вчасно з редакціями за опубліковані регуляторні акти та інші матеріали про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, здійснюючи, таким чином, прихований економічний тиск на видання.
Те ж «Рідне Прибужжя» було прибутковим до кінця минулого року, Але вже за грудень 2006-го облрада не заплатила 45 тисяч гривень, а у 2007-му перші гроші від неї надійшли у червні.
Кожен п’ятий двір у Високопільському районі Херсонської області одержує місцеву газету «Високе Поле». Районна влада ж не турбується про матеріальний стан редакції і журналістів.
Установчим договором передбачено: всі три засновники – районна рада, райдержадміністрація і трудовий колектив редакції – у рівних долях фінансують видання газети. Обидва засновники з боку влади за останні п’ять років жодного разу не виконали своїх зобов’язань. І хоча трудовий колектив заробив цього року 60 тисяч гривень, борг по зарплаті працівникам редакції складає 30 тисяч гривень, а друкарні та з обов’язкових платежів – 20 тис. Влада щоразу посилається на брак коштів. Зате знайшли 72 тис. гривень, аби ввести додаткову посаду заступника голови районної ради.
Але варто газеті не те що покритикувати бездіяльність влади, а лише натякнути на це, як журналісти «отримують по шапці».
20 липня на зборах колектив редакції поставив питання про припинення виходу газети, та потім журналісти вирішили: читач же не винен. І поки що продовжують випуск, видаючи працівникам щомісяця по 200-300 гривень на хліб. Районне радіо тут же припинило існування.
На місцях адміністрації нерідко не можуть поділити між собою вплив на газету і вдаються до абсурдних дій. Скажімо, у Тальнівському районі на Черкащині райрада та райдержадміністрація вийшли з засновників газети «Колос» і створили іншу – «Колос Тальнівщини». І пишаються цим, демонструючи, як нове видання більше половини номера присвятило розповіді і десяткам фотографій про перебування у районі голови обласної державної адміністрації Олександра Черевка.
У Біляївському районі на Одещині депутати вирішили, що їм потрібна ще одна друкована трибуна, – створили нову газету, виділили 120 тис. гривень, набрали вчителів, які у свій позаробочий час редагують матеріали (бо журналістів, ясна річ, немає). Тираж цього видання – 500 примірників.
В іншій газеті цієї області – «Вісті Кодимщини» – редактора, після того, як вона покритикувала на сесії райради владу, звільнили з роботи, двічі суд поновлював її на посаді, але чиновники не виконують рішення суду. Колектив чотири місяці не отримує зарплату.
Обласні державні адміністрації, Держнаглядпраці Міністерства праці та соціальної політики України повинні контролювати, як виконується законодавство про працю у редакціях засобів масової інформації, про що є відповідні доручення Кабінету Міністрів України.
Але про рівень цього контролю свідчать рекомендації, дані головним спеціалістом Магдалинівського управління праці та соціального захисту населення Дніпропетровської області після перевірки заборгованості з зарплати у районній газеті «Наше життя»: «заробітну плату ... нараховувати і виплачувати 2 рази у місяць», «нараховувати і виплачувати індексацію заробітної плати», «своєчасно здійснювати виплату заробітної плати та не допускати виникнення заборгованості по заробітній платі».
І ці рекомендації адресовані редакції, яка не отримує від засновників коштів, щоб розрахуватися за папір, друкування, виплатити зарплату! Якої ж кваліфікації має бути головний спеціаліст, щоб зрозуміти: з запитаннями і рекомендаціями треба звертатися до голів райради і райдержадміністрації, які персонально винні у жебрацькому становищі редакції? І чи потрібен взагалі такий Держнаглядпраці – можливо, гроші, які він проїдає за таку «роботу», слід витратити на важливіші речі?
Ми вважаємо: Генеральна прокуратура України має повсюдно здійснити перевірку, як засновники виконують свої фінансові зобов’язання перед редакціями.
Слід поставити завдання: у першому півріччі 2008 року місцеві ради та адміністрації мають погасити всі заборгованості з зарплати, придбання паперу, поліграфічних та комунальних послуг, як це передбачено Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
Органи місцевої влади нерідко, замість того, щоб разом з працівниками ЗМІ спільними зусиллями долати соціальну і професійну кризу журналістики, урізали економічну підтримку заснованих ними газет, ведуть, по суті, політику на їхню деградацію і самознищення. При цьому багато з керівників місцевих адміністрацій і рад цинічно заявляють: ми роздержавлюємо пресу. За яким Законом, на яких правових засадах? – пояснити вони не можуть.
Це недалекоглядна політика.
Ми протягом кількох років вивчали ситуацію з районними газетами. І картина повсюдно однакова: у районі передплачують десятки назв всеукраїнських і обласних видань, але їхній сукупний тираж – у межах приблизно 40 відсотків, а то й менше, все інше – тираж місцевої газети, до якої за десятиліття її існування звикли покоління сімей, що живуть на цій території.
Якими б не були цікавими всеукраїнські видання, вони не пишуть про те, що турбує мешканців району, вони далекі від життя конкретного міста і села.
Після виборів 2006-го року Україною прокотилася друга післямайданова хвиля зміни керівників місцевих засобів масової інформації.
Редакторські посади стали розмінною монетою при розподілі керівних місць поміж політичними силами, що вибороли депутатські місця у радах. Зняли головного редактора дніпропетровської обласної газети «Зоря» Вадима Климентьєва, багатьох редакторів міських і районних газет. При цьому їхніми наступниками нерідко призначали людей, які далекі від журналістики, зате – «свої». І тому редакторами стали вчитель фізкультури і фермер у Дніпропетровській області, відставний міліціонер – у Черкаській, священник – в Івано-Франківській...
Про який рівень видань можна говорити, коли творчим колективом керує профан у професії?
Особливий інтерес у місцевої влади викликають редакційні приміщення. У часи існування СРСР прибуток від діяльності місцевих газет (коли обласні видання виходили у світ п’ять разів на тиждень, міськрайонні чотири рази, а районні – тричі, а тиражі становили, як правило, обласних – понад сто тисяч, міськрайонних і районних по 15-20, а то й більше тисяч примірників), обласні управління у справах видавництв акумулювали і споруджували почергово приміщення районних редакцій і друкарень. Після проголошення Незалежності України розпорядженням Голови Верховної Ради ці приміщення до законодавчого вирішення питання були передані тодішньому Держкомвидаву (тепер – Держкомтелерадіо), тобто залишилися у державній власності. І хоча, як підтвердив Вищий господарський суд, розглядаючи позови двох редакцій районних газет Харківської області, вони з неї нікуди не передавалися, ці приміщення на місцях якимось дивом перейшли до комунальної власності. Приміщення друкарень вже давно приватизовані і або перепрофільовані, або знаходяться у жалюгідному стані.
Тому приміщення редакцій і поліграфічні комплекси, де вони вціліли, є ласим шматком для скоробагатьків.
Створена свого часу ДАК «Укрвидавполіграфія» змінила за недовгі роки свого існування всіх професіоналів на посадах керівників цих комплексів. Новопоставлені директори намагаються забрати редакційні приміщення, всупереч законам і постановам Уряду встановлюють здирницькі орендні ставки (тернопільське видавництво «Збруч»). Журналісти запорізьких обласних газет вдавалися до страйку, аби не дозволити забрати у них приміщення, редакції дніпропетровських газет «Днепр вечерний» і «Зоря» судяться за свої кімнати з видавництвом. Видавництво «Таврида» за свої борги намагається продати приміщення, які займає редакція «Крымской газеты». Одеська обласна рада прагне забрати приміщення редакцій «Вечерняя Одесса», «Чорноморські новини», «Юг», які знаходяться на балансі цих редакцій, на свій баланс.
Щоб забрати приміщення «Коломийського вісника» (Івано-Франківська область), місцева влада чинить на редакцію шалений тиск, залучаючи і обласні інстанції. Характерна деталь: бюджет району складає 30 мільйонів гривень – результат перевірки його використання зайняв 9 сторінок; бюджет районної газети – 250 тис. грн., а акт викладено на 24 стор. (хоча зловживань не виявилося).
Українська журналістика сьогодні опинилася на зламі двох площин: в одній діють засоби масової інформації, які й досі не можуть виборсатися із радянської, компартійної оболонки, коли газети читали і довіряли їм (наскільки повно – вже інша справа) саме тому, що вони були близькі до влади, висвітлювали події саме з позицій влади.
У другій площині існують ЗМІ, які намагаються дати своїй аудиторії об’єктивний, неупереджений погляд на те, що відбувається у країні і поза її межами. Цей сегмент інформаційного простору нашої країни ще досить слабкий, але українська журналістика поступово (на жаль, не так швидко, а головне – якісно) трансформується у бік незалежної.
Часто доводиться наголошувати: коли говорять про незалежну журналістику, мають на увазі, що вона незалежна від влади, бо має слугувати громадським контролером з боку суспільства за діями влади.
При цьому ми повинні усвідомлювати, що незалежність журналістики від влади не означає, що вона автоматично стає об’єктивною, неупередженою, подає альтернативні точки зору на процеси, що відбуваються у суспільстві.
Це – мета, якої ми маємо досягнути. І тут велику роль повинна відіграти саморегуляція журналістського середовища. Але і держава, якщо вона ідентифікує себе як держава демократична, зацікавлена у якнайшвидшому становленні незалежної і якісної журналістики.
Шлях до незалежної преси, створення рівних умов діяльності всіх суб’єктів інформаційного ринку – у реформуванні комунальної преси.
До Верховної Ради України подано відповідний проект Закону, підготовлений Кабінетом міністрів за активної участі Національної спілки журналістів.
Він передбачає передачу редакціям приміщень, в яких вони знаходилися станом на 31 грудня 2005 року, у власність або в оренду на 25 років з оплатою по 1 гривні за квадратний метр займаних площ у рік, майна, яким зараз користуються редакції, збереження за журналістами цих видань умов пенсійного забезпечення і після реформування ЗМІ.
Чи зможуть ці газети вижити самостійно?
Це покаже життя. Саме тому за наполяганням Національної спілки журналістів України реформування передбачатиме два етапи.
Перший – пілотний проект, в якому зголосилися взяти участь 43 редакції. Він триватиме два роки і має виявити весь позитив і негатив цього процесу. Після врахування всіх обставин закон (з внесеними, якщо буде необхідно, поправками і уточненнями) почне діяти і для інших друкованих засобів масової інформації, заснованих місцевими органами виконавчої влади і самоврядування.
Але вже й сьогодні в Україні є комунальні ЗМІ, які можуть рентабельно працювати.
Нинішні обласні газети «Донбасс» (Донецьк), «Високий Замок» (Львів), «Южная правда» (Миколаїв) за радянських часів були органами відповідних обкомів КПУ. Вже багато років вони успішно працюють, не отримуючи бюджетних коштів. «Донбасс» і «Високий Замок» збудували власні друкарні, всі три газети мають, крім основного видання, ще й додатки.
Цим же шляхом ідуть і бердянська міськрайонна газета «Південна зоря» (Запорізька область), «Приазовский рабочий» (м. Маріуполь).
Менська районна газета «Наше слово» (Чернігівська область) останню дотацію від влади (5 тис. грн.) отримала 2004 року – відтоді редакція працює з райрадою та райдержадміністрацією виключно за угодами про висвітлення їхньої діяльності. Сьогодні редакція фінансово незалежна, 2005 року одержала 20 тис. грн. прибутку, 2006 – майже 40 тис. Тираж складає 9.400 примірників на 32 тис. населення.
Є й інші колективи, які майже самотужки виживають у сучасних умовах. Але сьогодні потрібно:
- щоб органи виконавчої влади і місцевого самоврядування за місяць до початку наступного року укладали з редакціями угоди про висвітлення їхньої діяльності і помісячно розраховувалися за опубліковані матеріали;
- щоб місцеві правоохоронні, протипожежні, санітарно-епідеміологічні й інші подібні структури теж сплачували редакціям за опубліковані матеріали. Поки що ж це виглядає так: керівники цих структур вимагають від редакцій безоплатної публікації матеріалів, інакше погрожують позаплановими перевірками. Між Державною податковою адміністрацією і Національною спілкою журналістів давно діє домовленість про те, що ДПА заздалегідь укладає і оприлюднює графік перевірок редакцій друкованих та аудіовізувальних ЗМІ – і ця угода чітко дотримується. Наші намагання долучити до цього процесу інші аналогічні структури, не дали позитивного результату. Вважаємо доцільним прописати законодавчо таку норму, а також положення про те, щоб на період передвиборчих кампаній автоматично діяв мораторій на такі перевірки редакцій ЗМІ, поліграфічних та інших підприємств, які друкують видання і транслюють передачі;
- провести у 2008-2009 роках всеукраїнські, міжобласні та обласні семінари, тренінги працівників редакцій ЗМІ, які підлягають реформуванню, виділивши на це окремим рядком кошти з Державного та місцевих бюджетів. Національна спілка журналістів разом з Держкомтелерадіо, відповідними структурами на місцях активно проводитиме це навчання.
Навіть за цих умов газети, які видаються у т.зв. депресивних районах, де 8-9 тис. населення, не зможуть набрати тиражі у 7-8 тис., при яких видання може стати рентабельним. Тому мають бути державні гранти редакціям цих газет. Можливий варіант: ці газети об’єднуються з однією-двома газетами сусідніх районів. Опрацювання таких варіантів потребує часу і коштів.
Так само необхідно два-три роки надавати державну допомогу реформованим виданням. При цьому слід змінити діючий недосконалий механізм фінансової допомоги з місцевих бюджетів на механізм, який би передбачав цільове фінансування місцевої преси з державного бюджету. Таким чином будуть встановлені державні гарантії фінансової незалежності ЗМІ та забезпечено місцеві громади суспільно-відповідальною пресою.
Розпочати цю процедуру можна було б з внесення відповідної статті до Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік».
Проплати міг би робити Держкомтелерадіо України.
Національна спілка журналістів України готова взяти на себе розробку методики таких розрахунків.
Слід ліквідувати ДАК «Укрвидавполіграфія» як зайву структуру, передавши все управління державними видавничо-поліграфічними комплексами безпосередньо Держкомтелерадіо і привести стосунки між цими комплексами і розташованими там редакціями у відповідність з чинним законодавством.
У занедбаному стані знаходиться поліграфічна база для друкування обласних, міських, міськрайонних і районних газет. Тому ці видання мають, як правило, непрезентабельний вигляд, а через зношеність обладнання вартість виготовлення цих ЗМІ постійно зростає.
Якщо додати регулярне підвищення вартості паперу, витратних матеріалів, електроенергії та інших комунальних послуг, стане зрозумілим: кожен примірник газети дорожчатиме вже на етапі виробництва. Треба ще врахувати недешеві транспортні витрати – редакції змушені друкувати свої видання за кілька десятків кілометрів, часом в інших областях.
На наш погляд, час вже створити сучасну матеріальну базу для випуску друкованих ЗМІ і доставки їх передплатникам.
Поліграфічне обладнання багатьох підприємств, що друкують суспільно-політичні газети, давно віджило. Закупити нові машини і технологічні лінії багато з цих підприємств матеріально неспроможні.
Ми вважаємо, що Держкомтелерадіо разом з обласними державними адміністраціями та обласними радами має визначити у кожній області одне-два поліграфічні підприємства, яким допомогти з кредитами, придбанням сучасного обладнання. Саме ці підприємства мають за допомогою Інтернету приймати від редакцій газетні шпальти, друкувати газети і передавати структурам, що їх доставлятимуть передплатникам і покупцям.
Постійне подорожчання паперу і поліграфічних витратних матеріалів нерідко ставить у складне економічне становище редакції. Папір Жидачівського комбінату, хоча і гірший за російський, коштує так само. Російські паперовиробники у період підготовки до виборів в Україні (а вони у нас безкінечні) підвищують ціни на свою продукцію.
Вже неодноразово висловлювалася думка про викуп у державну власність Жидачівського комбінату і виробництво на його базі якісного газетного паперу або про спорудження нового паперового комбінату (свого часу Прем’єр-міністр Віктор Ющенко вже навіть збирався їхати на закладку такого комбінату, але завадила відставка). Треба повернутися до цього питання.
Національна спілка журналістів України порушувала питання про виготовлення на базі підприємств колишнього ВПК витратних поліграфічних матеріалів. Було відповідне доручення Міністерству промислової політики, але на цьому справа й заглохла. Доцільно, на думку Спілки, зважити всі «за» і «проти» цієї пропозиції.
Постійно виникає проблема з передплатою і доставкою друкованих періодичних видань. «Укрпошта» – як монополіст у цій галузі – намагається щороку підвищити тарифи на свої послуги. Національна спілка журналістів України постійно протистоїть цим спробам, апелюючи до Глави держави і Уряду. Нині керівництво УДППЗ «Укрпошта» доводить, що тарифи неодмінно слід підвищувати, бо вони не змінюються з 2001 року.
Дійсно, не підвищувалися. Але треба мати на увазі, що «Укрпошта» розпочинає у вересні передплату на газети і журнали наступного року. І аж у січні наступного року перераховує редакції передплатні кошти. При цьому залишаючи у себе свою частку цих коштів аж за весь передплатний період.
Це несправедливо – передплатник своїми грошима авансує не пошту, а видання. Редакція з цих коштів закуповує папір, поліграфічні матеріали тощо. Тому пошта повинна щомісяця перераховувати гроші передплатників повністю редакції. Редакція у грудні має перерахувати пошті аванс за її послуги на січень, далі – на лютий, тобто діяти так, як це усталено між господарюючими суб’єктами.
Всі ці дискусії між виробником друкованої періодичної продукції і поштою – посередником між виробником і споживачем (передплатником) – можна було б припинити раз і назавжди, якби «Укрпошта» погодилася на варіант, який застосовують у багатьох країнах: виробник віддає газети і журнали розповсюджувачу за своєю ціною, а розповсюджувач додає до цієї ціни свої нарахування (у Фінляндії – 18 відсотків, Казахстані – 25, Китаї – 30 тощо).
Але «Укрпошта» не хоче прийняти таку пропозицію.
Натомість її керівники проштовхують ідею децентралізованого друкування всеукраїнських видань. Хоча, по-перше, цей варіант нераціональний (значна частина всеукраїнських видань має наклад, що, поділивши його на 25 областей, одержимо такий обсяг друкування, що машину для цього треба виключати, не встигнувши включити). По-друге, вартість доставки за тарифами «Укрпошти» не залежить від того, везуть до якоїсь Іванівки з Києва чи з обласного центру. А по-третє, сьогодні віддрукована, скажімо, у Луганську частина тиражу газети «Факты и комментарии» лежить в обласному центрі і чекає, доки машина привезе з Києва тиражі інших видань і лише після цього їх почнуть розвозити по районах.
Якість доставки газет передплатнику викликає глибоке обурення населення. Досить сказати, що газету «Вечерняя Макеевка» у місті Макіївці передплатникам доставляють увечері наступного дня після її виходу у світ. У села газети привозять двічі-тричі, а то й раз на тиждень, а у деяких поштових відділеннях висять оголошення, коли жителі можуть прийти і одержати свої газети, листи, пенсії, Про це неодноразово писали «Сільські вісті», «Україна молода», «Зоря Полтавщини», інші видання, але позитивних змін не сталося, – «Укрпошта» гне лінію на знищення щоденних видань.
Журналісти друкованих ЗМІ рішуче виступали проти затіяної «Укрпоштою» недолугої реорганізації, яка значно погіршила якість обслуговування населення, не поліпшила матеріальне становище найголовнішого працівника галузі – листоноші, але до нас не прислухалися.
Спілка вважає, що має бути проведений загальнодержавний аудит «Укрпошти», який би глибоко проаналізував стан справ у відомстві, а після того з залученням науковців, ветеранів поштового відомства провести глибоке обговорення проблем галузі.
У цьому аспекті слід розглядати і проблему поштових скриньок. У переважній більшості житлових будинків вони знаходяться у непридатному стані, протягом останніх 15 років житло здається в експлуатацію без поштових скриньок. Це негативно впливає і на обсяги передплати друкованих періодичних видань населення.
Потребує особливої уваги розвиток радіомережі. Кількість точок проводового радіо за роки Незалежності скоротилася більш ніж удвічі – новобудови здаються без їхньої наявності, хоча відповідні стандарти ніхто не скасовував. Крім суспільно-політичного значення, проводове радіо незамінне для інформування населення у випадках надзвичайних подій (як, скажімо, ожидівська аварія).
Прагнення власників телекомунікацій знищити проводове радіо і замінити його FМ – призведе до дальшого обмеження національного інформаційного простору – найближчим часом у кожній сільській хаті (та й міських квартирах теж) не з’являться FМ-приймачі, та й змістове наповнення і рівень цих радіостанцій ще далекий до рівня загальнонаціонального і місцевих радіоканалів.
Здається, лише Раді Європи не набридло ще говорити про створення в Україні суспільного мовлення. У нас ця тема вже заглохла. Бо ніхто й не збирався вирішувати цю проблему.
Щоб поставити справу на конкретну основу, необхідно створити дві-три групи фахівців і дати кожній завдання у тримісячний (чи інший) термін розробити свій варіант створення суспільного телебачення (на якій базі, структура, організаційні етапи, фінансування його діяльності, принципи формування наглядової ради тощо). Ці варіанти і винести на обговорення. За його підсумками розпочати процес.
З особливою гостротою постає питання кадрів. В Україні існує чимало видань, в яких немає жодного працівника на творчій посаді з базовою журналістською освітою. Наш власний, та і віковий досвід світових ЗМІ підтверджує той факт, що представники інших професій успішно інтегруються у журналістику. Але треба внести суттєве уточнення: коли ці представники потрапляють у професійне середовище, яке і формує з нього журналіста.
Слід з прикрістю констатувати: в Україні розмите професійне журналістське середовище. Представниками нашої професії вважають себе і працівники піар-агентств, прес-секретарі, помічники народних депутатів. Забувається істина, що журналістом не може бути людина, яка обслуговує владу чи людей при владі (саме на такі «хлібні» місця прагнуть потрапити випускники журналістських спеціальностей вищих навчальних закладів).
Час, коли це треба було чітко прописати у перших же законах незалежної України щодо ЗМІ, втрачено. На даному етапі доводиться діяти у нинішньому інформаційному і правовому полі.
Тим вагомішого значення набуває підготовка і перепідготовка журналістського поповнення.
Сьогодні 30 вищих навчальних закладів готують журналістів. Настав час детально вивчити рівень та ефективність цієї підготовки, обговорити наслідки вивчення на всеукраїнській нараді ректорів, деканів, вчених вузів, керівників засобів масової інформації.
Але вже на нинішньому етапі, починаючи з 2008-2009 навчального року, вважається за доцільне:
- на бюджетну форму навчання з журналістських спеціальностей приймати юнаків і дівчат, які мають направлення редакцій ЗМІ і зобов’язуються відпрацювати після закінчення вузу у цих або аналогічних ЗМІ регіону не менше трьох років;
- збільшити у 3-4 рази прийом на заочну форму навчання (на бюджетній основі) за співбесідою абітурієнтів, які виявили здібності до журналістики, мають рекомендації редакцій ЗМІ та Кримської, Київської, обласних організацій НСЖУ;
- розробити і запровадити систему перепідготовки працівників редакцій ЗМІ при Академії управління та її філіях, вищих навчальних закладах, котрі готують журналістів, забезпечивши хоча б на перші три роки часткове бюджетне фінансування навчання.
Проблеми українського інформаційного простору тісно пов’язані з національною безпекою.
На територію України транслюють свої передачі десятки теле- і радіокомпаній інших держав. У час глобалізації це закономірне явище і було б наївним лаштувати нову «залізну завісу». Але не можна виправдати нашу байдужість до цих явищ і бездіяльність.
Фахівці стверджують, що Україна має можливості активно входити в інформаційний простір сусідніх держав – для цього потрібні не такі вже й великі кошти.
Під час політичних баталій щоразу з’являється страхополох російської мови в українських засобах масової інформації, вимоги обмежити можливості, передусім, друкованих видань російською мовою. Ці пошуки внутрішнього ворога ні до чого доброго не призведуть. Але всі ура-патріоти, які воюють проти російської мови, промовчали, коли минулого року Міністерство юстиції зареєструвало аж чотири газети, засновники яких живуть у далекому зарубіжжі, російською мовою. Ці міжнародні корпорації випускають аналогічні видання і в інших країнах, але там вони виходять державною мовою. Чому ж в Україні вони демонструють зневагу до нашої мови, а Міністерство юстиції потурає цьому?
До речі, давно настав час оприлюднювати, хто власник того чи іншого засобу масової інформації. Тут ніяких труднощів немає – потрібна лише політична воля – у кожному номері друкованого видання і кожній теле- та радіопрограмі (чи на початку щоденного мовлення) називати прізвища, імена, по батькові тих, хто володіє у цьому ЗМІ контрольним пакетом акцій.
Чекає свого вирішення проблема інтернет-видань. Вони ніяк не означені в українському інформаційному законодавстві. Довкола цього точаться дискусії. Сьогодні ще завчасно ставити крапки над і, але треба зважати, що 2001-2006 років українська інтернет-аудиторія зросла з 2 млн. до 6,5 млн. осіб. І значна частина цієї аудиторії – підлітки і молодь, яка здебільшого не читає періодичних видань (і отже, майбутнє більшості преси може виявитися примарним), а інтернет-видання займатимуть все більшу нішу в інформаційному просторі держави.
Тому час прогнозувати їхнє майбутнє. Для початку, можливо, доцільно доручити Міністерству закордонних справ, аби працівники посольств вивчили законодавство країн їхнього перебування щодо інтернет-видань і практику його застосування.
І насамкінець. Мабуть, ми вже вдесяте пропонуємо провести інвентаризацію інформаційного простору. Однак справа досі не зрушила з місця. Ми досі не знаємо, скільки ж реально виходить всеукраїнських, обласних, міських, міськрайоннх, районних, шахтних, заводських, вузівських видань, яка їхня періодичність, обсяги, тиражі. Краща ситуація з теле- і радіокомпаніями – необхідні дані є у Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення. Але й у цих компаніях, як і у друкованих ЗМІ, відсутній аналіз кадрів – їхні освіта, вік, стаж журналістської діяльності, середня зарплата, наявність і рівень гонорару.
Крім всього іншого, такі дані потрібні для вирішення питань підготовки і перепідготовки журналістських кадрів при Інституті, факультетах і відділеннях журналістики та Академії управління при Президенті України.
Звичайно, втілення наших пропозицій вимагатиме значних витрат. Але давно зауважено, що демократія (і її складова – свобода слова) дорого коштують.
І у країнах ринкової економіки це добре розуміють. Ось лише деякі приклади.
Австрія – уряд субсидує всі щоденні газети. Газети одержують рівні дотації. Загальна сума субсидій складає 100 млн. австрійських марок (9,1 млн. доларів) на рік. Мета такого субсидування полягає у сприянні виживанню якомога більшої кількості газет для підтримання широкого спектру думок. На додачу до цієї спільної програми існує спеціальна для підтримки «невеликих газет, які відіграють особливо важливу роль у формуванні різних політичних думок». На додачу до цього для газет встановлені спеціальні розцінки на поштові послуги.
Нідерланди – держава надає пільги щодо оплати дорожніх та поштових витрат та звільняє від податку з продажу. Крім того, спеціально створений Фонд Преси надає тимчасову допомогу газетам, які знаходяться у скрутному матеріальному становищі та допомагає становленню нових щоденних газет.
Німеччина – уряд встановив занижені поштові тарифи на доставку газет. Для попередження концентрації ЗМІ контролює малі та середні об’єднання у сфері ЗМІ.
Норвегія – непряме субсидування преси відбувається за допомогою зниження поштових тарифів та звільнення від ПДВ. Прямі дотації передбачені для газет, які знаходяться в скрутному фінансовому становищі. На субсидії можуть претендувати газети, що виходять мінімум двічі на тиждень, і не є найбільшими в окремому регіоні. Розмір субсидії залежить від накладу газети. Видання, яке отримує прибуток і не вкладає його в розвиток, втрачає право на субсидію. Така підтримка є необхідною для великої кількості газет, які не змогли б без неї вижити.
Франція – державні субсидії надаються інформаційним щоденним виданням. Державна допомога пресі включає також податкові пільги, спеціальні поштові та телеграфні тарифи.
Швеція – держава субсидує газети з метою збереження плюралізму думок. Найбільша фінансова допомога надається так званим «другим газетам», тобто газетам, які мають другий за розміром наклад у своєму регіоні. Нині у Швеції виходить 130 щоденних газет при населенні 9 млн. чоловік.
У цьому меморандумі порушені далеко не всі проблеми, від яких залежить інформаційна безпека держави.
Секретаріат Національної спілки журналістів України вносить пропозицію, щоб вони були детально проаналізовані з участю представників державних, громадських і наукових кіл на засіданні Ради національної безпеки та оборони України.
З повагою –
Ігор ЛУБЧЕНКО,
голова Національної спілки журналістів України
